Лекція 28: Хрущовська відлига або Десталінізація в Україні, 1953-1964 рр.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 28

Хрущовська відлига або Десталінізація в Україні,
1953-1964 рр.

Історія про «відлигу», «братську дружбу» та розвінчання культу особи Сталіна.

Відео 1
Відео 2
Відео 3
Відео 4

«Як змінилися часи за одну п'ятирічку. У 1952-му році хтось сказав, що Сталін дурень. І його в той же день розстріляли. А нещодавно хтось інший сказав, що Хрущов дурень, так йому дали вісім років за розголошення державної таємниці!»

Анекдоти, як один з пластів народної культури, завжди були чутливими до змін, що відбувалися в суспільстві. Після періоду «довгої зими» сталінського режиму розпочинається період лібералізації, тобто пом'якшення режиму, відомий під метафоричною назвою «відлига». Керівником радянської держави та основним ініціатором змін був Микита Хрущов.

Колишній довговічний перший секретар Комуністичної партії України, відбув до Москви у 1949 році і залишив цей пост для Леоніда Мельникова. Після смерті Сталіна у 1953 році, перший секретар ЦК КПРС (партія тепер називалася так) Хрущов був одним із тих, хто перебрав владу у руки «колегіального управління». Далі, подібно до пісеньки про 10 негренят, з кожним лідером розправилися по черзі. Першим арештували і розстріляли усім ненависного очільника НКВС Лаврентія Берію. Наступним свою посаду втратив глава Ради міністрів СРСР Григорій Маленков, якого розглядали як найвірогіднішого наступника. Ще через два роки поразки зазнала партійна опозиція колишній сталінських «правої і лівої руки» Лазаря Кагановича та В'ячеслава Молотова. На боці Хрущова виступила армія на чолі з маршалом Жуковим. У 1958 році Микита Хрущов займає посаду водночас першого секретаря ЦК КПРС і глави радянського уряду.

Микита Хрущов

У боротьбі за владу він спирався на підтримку українських партійців. За що потім суттєво віддячив. Хрущов залучав на ключові посади українських комуністів і надав суттєву автономію місцевим керівникам. Зокрема, перший українець з часів революції на посаді першого секретаря компартії України Олексій Кириченко, що у 1953 році замінив на посаді Леоніда Мельникова, став другою людиною при Хрущові у 1957 році. Кириченка на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив Микола Підгорний. За Кириченком підтягувалися і багато інших, серед яких, партійний секретар Дніпропетровської області Леонід Брежнєв. Восени 1964 р. президія ЦК КПРС складалася з 10 осіб, половина з яких, так чи інакше, були пов'язані з Україною.

Олексій Кириченко

Микола Підгорний

Леонід Брежнєв

Наприкінці війни Сталін почав називати росіян «найбільш видатною нацією, що входить до складу Радянського Союзу». За Хрущова українська партійна номенклатура (прошарок партійної еліти на вищих посадах) займе фактично почесне друге місце, поруч з російською, у керівництві Радянським Союзом. А з нею і українці.

Символічним підтвердженням такого статусу стане відзначення у 1954 році «300-річчя воз'єднання України з Росією». Тобто Переяславської ради 1654 року. Окрім пам'ятників та численних відзначень події, місто Проскурів перейменували на Хмельницький та утворили Хмельницьку область.

Але найбільш щедрим виявом «братської дружби» офіційна пропаганда назвала передачу до складу УРСР Кримського півострова. Хоча справжні причини були більш прозаїчними: необхідність приєднання Криму до України диктували географія та економіка.

Після війни Крим був надзвичайно депресивним та майже опустілим регіоном. Позначилася і депортація приблизно 300 тисяч кримських татар та інших народів Криму. Економіка перебувала в жалюгідному стані, за деякими показниками в 5 разів гіршому ніж до початку війни.

Після включення до складу УРСР у 1954 році, Крим отримав притік інвестицій від українського уряду. Проте найбільш знаковим стало будівництво Північно-Кримського зрошувального каналу. Вода з Дніпра зрошувала кримські поля і забезпечувала міста півострова.

Десталінізація

Одним з ключових елементів «відлиги» стала десталінізація — розвінчання культу особи Сталіна та ліквідація наслідків його режиму. Колишній близький прибічник Йосипа Сталіна, Микита Хрущов спробував здійснити десталінізацію на всіх рівнях — від економіки до культури. Хрущов розглядав її як повернення до ленінської політики побудови комуністичного суспільства. Він спробував повернути революційне завзяття 20-х років, замість пошуку стратегій виживання за часів сталінського тоталітаризму.

Схоже, що Хрущов справді був віруючим: він вірив у комунізм як суспільний ідеал. Тому його політику часто була волюнтаристською — тобто такою, що прагне втілити бажані цілі без урахування об'єктивних обставин і можливих наслідків. Навіть встановили дедлайн: через 20 років мали досягнути матеріально-технічної бази комунізму.

Першим елементом десталінізації стало розвінчання культу особи Сталіна. Воно символічно розпочалося на ХХ з'їзді КПРС у 1956 році. Хрущов виголосив доповідь "Про культ особи та його наслідки". У ній він звинуватив Сталіна у кривавих чистках партії, трагедії перших років війни з Гітлером, терорі та масових злочинах з 30-х по 50-і роки, а також заходах з побудови культу особи диктатора.

Про масові переміщення людей, Голодомор та інші речі у доповіді не згадувалося. Та й в цілому стратегія партії була правильною і роль Сталіна у соціалістичному будівництві значною. Однак, промова Хрущова і так була шокуючою, хоч і виголосив він її на таємному закритому засіданні.

Доповідь "Про культ особи та його наслідки"

Хрущов поставив питання про політичну реабілітацію, тобто повернення чесного імені, політично засуджених за сталінських часів. Український Комітет державної безпеки (КДБ, так на той час став називатися цей орган) переглянув приблизно мільйон справ.

Реабілітували більше половини політично засуджених, серед яких, наприклад, Микола Скрипник. Проте акція не поширювалася на засуджених за український націоналізм, тих, хто виступав за окремішність українського комунізму (наприклад, Хвильовий, Шумський, Волобуєв), керівників великих політичних опозицій та жертв політичних репресій до 1934 року.

У 1961 році відбувся ХХІІ з'їзд ЦК КПРС, що продовжив розвінчання культу особи. Тіло Сталіна символічно винесли з мавзолею і поховали на кладовищі. По всій країні розпочався демонтаж пам'ятників Сталіну, перейменовували вулиці, заводи і все що тільки мало ім'я колишнього вождя. Зокрема і місто Сталіно, яке стало Донецьком.

Демонтаж пам'ятника Сталіну

Другим важливим елементом десталінізації була ліквідація ГУЛАГу та масова амністія — звільнення від кримінальної відповідальності разом з пом'якшенням і скасуванням репресивних законів. У 1953-54 роках, коли поширилася новина про смерть Сталіна, в'язні таборів спробували пришвидшити амністію — організували повстання, наприклад у Норильську. Серед в'язнів цих таборів було багато засуджених за участь у націоналістичному підпіллі. Більше 65 тисяч ув'язнених за членство в ОУН чи УПА та співпрацю з окупаційним режимом змогли повернутися додому, а також лідери греко-католицької церкви. Серед них пізніше і митрополит Йосип Сліпий.

Реформи відлиги

В економіці відлига проявилася в децентралізації управління. За Законом «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР» територію України поділили на 11 економічних адміністративних районів. У кожному з них утворювали орган планування та управління місцевою промисловістю та будівництвом — раду народного господарства (раднаргосп). Отже, місцеві керівники отримали контроль над 90% підприємств та повністю над сільським господарством республіки.

Зміни стосувалася управління — з центру чи на місці — однак не змінювали суті. Так, місцеві керівники краще розуміли особливості свого району. Проте економіка всеодно лишалася плановою.

Першопочатковим завданням було також спростити бюрократичний апарат. Повноваження міністерств скорочували, а деякі з них ліквідували, зменшуючи кількість персоналу. Проте бюрократія завдала удару у відповідь. З утворенням республіканського раднаргоспу та інших структур рівень забюрократизованості лише зріс.

Водночас, УРСР отримала значний поштовх для економічного розвитку. Республіка стала великим будівельним майданчиком. Будували фабрики та заводи, виникали цілі нові галузі.

Медаль завжди має дві сторони. Для будівництва великих гідроелектростанцій на Дніпрі — Дніпродзержинської, Каховської, Кременчуцької — було затоплено значні території і утворено гігантські озера. Це назавжди змінило екосистему регіонів і Дніпра. Будівництво заводів хімічної галузі, що виробляли пестициди та інші хімікати для полів, також створювало додаткове навантаження на екологію.

Україну активно залучили до «гонки озброєнь», ключового елементу «Холодної війни», космічних перегонів та програми освоєння «мирного атома». Дніпропетровськ (нині Дніпро) став величезним центром ракетобудування. У 1957 році запустили перший штучний супутник Землі. Це ознаменувало початок «космічної ери». У 1961 році Юрій Гагарін став першою людиною, що здійснила політ у космос. Вклад України в цю подію був значним, зокрема і завдяки українському конструктору ракет та гуру космонавтики Сергію Корольову. А наступного року перший українець Павло Попович здійснив політ навколо Землі.

Безперечно, ракети і космічні апарати безпосередньо не впливали на добробут населення. Проте промисловість почала більш активно виробляти і товари народного вжитку. Розпочалася кампанія масового житлового будівництва, так званих, «хрущовок», що дозволило значній кількості людей переселитися з бараків і тісних комуналок у нове житло.

У соціальній сфері, провели пенсійну реформу та ввели деякі інші соціальні стандарти. Робітники отримали право вільно переходити на інше підприємство (так, вони його не мали). Також скасували кримінальну відповідальність за прогул. Селяни нарешті отримали паспорти, яких не мали, хоча паспортну систему ввели ще у 1932 році (вона тоді відіграла трагічну роль).

Юрій Гагарін

Сергій Корольов

Павло Попович

Найбільша відмінність економічної політики Хрущова і Сталіна проявилася у ставленні до села. Колгоспи отримали деяку господарську самостійність, на них послабили адміністративний тиск. МТС (машинно-тракторні станції) розформували, а їхню техніку викупили колгоспи. Вкладали кошти в модернізацію і залучення іноземного досвіду. Спробували підвищити матеріальну зацікавленість колгоспників, значно підвищили закупівельну ціну на сільськогосподарські продукти.

Проте, позитивні тенденції початкових років перекреслював знаменитий волюнтаризм та надмірна завзятість Хрущова. Одним із завдань шостої п'ятирічки (1956-60 роки) та семирічки (1959-65 роки) було «наздогнати і перегнати Америку за виробництвом м'яса, молока і масла на душу населення», як висловився сам Хрущов. Для цього потрібно було реалізувати три надпрограми:

освоєння цілинних земель (насамперед Казахстану та Сибіру);
розширення площ посівів кукурудзи;
надпрограма у тваринництві.

Власне, кукурудзяна програма Хрущова — напевно, його візитівка та найбільш впізнаваний символ. «Кукурудзяна лихоманка» зводила нанівець самостійність колгоспів, що мали вирощувати за вказівкою згори «царицю полів». Навіть там, де вона в принципі не могла рости.

Щоб виконати авантюрні плани сільськогосподарського виробництва, місцеві керівники вдалися до відвертих афер. Наприклад, для виконання відомого «рязанського дива» в одній області забили усіх тварин, навіть з приплодом, та ще й закупляли в сусідніх регіонах. Нереально завищений план поставки м'яса виконали, але лише одноразово.

Петро Шелест

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який змінив на цій посаді Миколу Підгорного. Пізніше він згадував, що більшість місцевих керівників розуміли авантюрний характер досягнень, проте не наважувалися критикувати результати через захоплені відгуки Хрущова. Лише винести Сталіна з мавзолею було не достатньо. Важливо було йому не уподібнюватися.

Зворотній результат від очікуваного дала ініціатива зменшити особисті земельні ділянки вдвічі. Селяни у такий спосіб мели отримати додатковий відпочинок для ефективнішої роботи в колгоспі. Як результат, поголів'я свійських тварин теж скоротилося приблизно вдвічі.

Виконання надпрограм замість економічного стрибка призвело до зменшення виробництва та підвищення цін на м'ясо-молочну продукцію. Посуха 1963 року взагалі поставила країну на межу продовольчої кризи. Проте, цього разу для вирішення проблеми зерно завезли з закордону, що було суттєвою відмінністю від сталінських часів.

Підсумувати результати провалу економічної політики Хрущова знову допоможе анекдот:
«Біжать наввипередки Кеннеді та Хрущов. Кеннеді, звичайно, приходить першим. Наступного ранку радянські газети повідомляють: «М.С. Хрущов зайняв почесне друге місце. А Кеннеді — передостаннє».

Відлига у культурі

Якщо з економікою не все задалося, то в культурно-мистецькому житті лібералізація спричинила справжню відлигу. Відновлюють активну творчість митці, чиї твори підлягали гонінням у часи пізнього сталінізму, зокрема Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра. Заговорили навіть про «нову хвилю українізації». Водночас, за положеннями освітньої реформи 1958-59 років, батьки самі більшістю голосів обирали, якою мовою навчатимуться їхні діти у кожній конкретній школі. Як результат, кількість шкіл з російською мовою викладання збільшувалася, а українських — скорочувалася.

На зміну старим митцям приходило нове молоде покоління української інтелігенції — шістдесятники. Вони протиставляли себе офіційним догматам «соцреалізму», шукали нову тематику для своїх творів, пропагували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Серед покоління раннього шістдесятництва слід відзначити поетів Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Дмитра Павличка, літературних критиків Івана Дзюбу, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, художників Аллу Горську, Тетяну Яблонську, Катерину Білокур та Марію Примаченко.

Діяльність шістдесятників не була обділена критичними поглядом владних структур. Свобода часів «відлиги» для митців не була повною. Їхні твори не друкували, в газетах розгорнули критичні кампанії, деякі збірки забороняли. З'являється явище «самвидаву»— видавані поза цензурою підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання, що друкували самостійно, або переписували. А також «тамвидав» — твори, що друкували закордоном.

Шістдесятники, що від культури та мистецтва переходили до висловлення політичних поглядів, опозиційних владі, ставали частиною дисидентського руху. Дисиденти прагнули мирним шляхом досягти демократизації політичного режиму та суспільства, змусити владу дотримуватися прав та свобод людини, які вона декларувала, та виступали за вільний розвиток української мови та культури.

Дисиденти критикували устрій СРСР в різних площинах:

національно-культурній, адже діяла цензура і зростала русифікація;

соціально-економічній, вказуючи на низький рівень життя населення та недоліки економічної політики;

політичній, де булавідсутня реальна політична самостійність республік, існувала однопартійна система, що унеможливлювала демократичний вибір бодай якоїсь політичної альтернативи та легальні зміни влади, чи навіть опозиційну діяльність;

а також у релігійній, через антицерковну кампанію. Хрущов, як віруючий лише в комунізм, відновив наступ на церкву. Майже вдвічі зменшилася кількість приходів, знову проводили судові процеси над віруючими, а офіційна пропаганда штампувала сотні матеріалів та карикатур на антирелігійну тематику.

Першою дисидентською організацією стала Українська робітничо-селянська спілка. Її створив у Львові у 1959 р. молодий юрист Левко Лук'яненко. Це була підпільна організація типу партії. У програмі Спілки головним завданням визначили ненасильницьку боротьба за громадянські, національні, культурні та економічні права. Наступним етапом уже мала бути боротьба за самостійність України. Трохи більше ніж через рік, у січні 1961 р. учасників спілки викрили і заарештували. Левка Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом вирок змінили на 15 років), а інші учасники отримали різні терміни ув'язнення. Це був лише старт політичної боротьби дисидентства в Україні.

Лібералізація суспільно-політичного життя дозволила Микиті Хрущову на початку укріпити своє становище і взяти владу у свої руки. Проте, провал економічної політики, її непередбачуваність та непослідовність об'єднали між собою прихильників старого підходу до управління радянською державою. Колишні протеже Хрущова з числа українських партійців, серед яких були Микола Підгорний і Леонід Брежнєв, змістили його з поста глави держави у 1964 році. Микита Хрущов, зазвичай говіркий та ексцентричний, пішов з посади не сказавши жодного слова. Новим першим секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, за правління якого СРСР увійде в свою класичну епоху «стабільності», більше відому як «застій».

Левко Лук’яненко

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨