Утвердження тоталітарного режиму в
1929-1939 рр.

Поступка була тимчасовою. Восени 1931 року «добровільнопримусову» колективізацію відновили. Запровадили високі плани хлібозаготівлі. Цього разу, в кампанії задіяли загони колгоспних «ударників». Куркульські родини зазнали примусових депортацій. На середину 1932 року знову звітували про 70% колективізованих селянських господарств та земель в УСРР.

Цього разу селяни перейшли до пасивного спротиву: засівали лише необхідну для прожиття сільськогосподарську продукцію та зерно; худобу, яку все одно могли забрати, забивали, а частина селян тікала до міст, щоб приєднатися до пролетаріату.

Як наслідок, було не лише зірвано завищені плани хлібозаготівлі, але й розпочався голод у частині регіонів України. Українське партійне керівництво повідомляло, що причиною голоду стали надмірні реквізиції зі сторони влади. Сталін не слухав цих аргументів. Він вважав, що це свідомий саботаж зі сторони селянства, що хоче заморити місто голодом, та місцевого партійного керівництва. Унаслідок українізації, українська комуністична партія розрослася до півмільйона осіб, з яких українці становили 60% (проти 20% на початку 20-х років).

Смерті від голоду розпочалися ще у грудні 1932 року, проте пік припав на весну і літо 1933-го. Допомога з центру була незначною і не вчасною. За підрахунками, унаслідок Голодомору 1932-1933 років померло приблизно 4 мільйони людей, тобто восьма частина населення Радянської України. Найбільше постраждали густозаселені лісостепові області України. Нині це Житомирська, Київська, Черкаська, Полтавська, Сумська та Харківська області.

Паралельно з Голодомором селян, Сталін вдарив і по українській інтелігенції. Ще у 1930 році органами Державного політичного управління УСРР було викрито діяльність неіснуючої антирадянської організації «Спілка визволення України». До неї начебто входили українські науковці та церковні діячі, на чолі з Сергієм Єфремовим. Загалом по справі пройшло 474 людини. Наступного 1931 року було викрито ще одну «контрреволюційну організацію» — «Український національний центр». Паралельно відбувалися арешти і показова «самоліквідація» УАПЦ.

У грудні 1932 року українських комуністів, що гуртувалися навколо Миколи Скрипника, звинуватили у неправильному проведенні національної політики, що призвело до зриву колективізації та індустріалізації. Розпочались арешти та цькування усіх причетних до впровадження політики українізації. У травні 1933 року покінчив життя самогубством Микола Хвильовий. Через місяць — Микола Скрипник. Ці смерті символічно завершили період українізації та дали старт репресіям діячів української культури, що змусять назвати цей період «розстріляним відродженням».

З більш ніж двохсот тисяч заарештованих в Україні, майже половину стратили. Жертвами терору ставали зовсім різні, часто несподівані групи. Серед них були як представники українського «розстріляного відродження» (Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, цей список можна продовжувати довго), так і вірні сподвижники Сталіна, наприклад Станіслав Косіор, а потім і самі виконавці «Великого терору». Найбільших чисток зазнали НКВС та армія - ті, хто могли знати забагато, або становити хоч якусь небезпеку режиму.

У мистецтві України починається утвердження «соціалістичного реалізму». Особливого вибору не було, адже після офіційного затвердження у 1934 році, це був єдиний дозволений метод в радянському мистецтві. Соцреалізм протиставляли модернізму — його метою було «правдиве відображення дійсності в його революційному розвитку». Фактично, ранній соцреалізм зводився до ілюстрування успіхів індустріалізації та колективізації, прославляння партії і найбільше її вождя — Йосипа Сталіна. Над усіма митцями встановили жорсткий контроль і цензуру. Письменники, що хотіли лишитися в живих, приймали умови гри. Павло Тичина штампує вірші типу «Партія веде», що різко контрастують з його ранніми творами, а Максим Рильський складає цілу «Пісню про Сталіна».

Аналогічно й інші жанри підпорядковуються потребам «соціалістичного будівництва». У музичному мистецтві слід згадати Григорія Верьовку — композитора та хорового диригента, в хореографії — Павла Вірського, що творили в жанрі соціалістичного реалізму.