ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІЯХ: ЛЕКЦІЯ 12

Українські землі у складі Російської імперії 18-19 століття

Історія про територіальні зміни, українське національне відродження та масонів

Відео 1
Відео 2

Територіальні зміни і адміністративне становище

У першій половині ХІХ ст. Російська та Османська імперії провели ще дві війни. І обидві вони закінчилися невдало для турків. Війна 1806-1812 років завершилася підписанням Бухарестського миру. Південна Бессарабія — нині це південь Одеської області та частина Буковини, відійшла до Російської імперії.

Козацькі військові частини безпосередньо брали участь з обох сторін: Чорноморське козацьке військо — за Російську імперію, та козаки Задунайської Січі — на стороні османів.

Для задунайських козаків наступна російсько-турецька війна 1828-1829 рр. стала вирішальною. У 1828 році російські війська зайшли безпосередньо на територію Задунайської Січі. Отаман запорожців Йосип Гладкий прийняв рішення перейти на бік росіян. Розлютований султан наказав знищити Задунайську Січ.

Козаків, що перейшли на сторону Російської імперії, обдарували орденами і прийняли до російського війська. З них сформували окрему військову частину — Азовське козацьке військо. Отаманом став Йосип Гладкий. Козаки базувалися на землях Приазов'я навколо Бердянська до 1864 року. Тоді їх, зрештою, ліквідували.

Після поділів Польщі, приєднання Кримського ханства та російсько-турецьких війн більшість земель сучасної України опинилась у складі Російської імперії. Для зручності, ці землі прийнято називати Наддніпрянщиною, а землі під владою австрійського імператора — західноукраїнськими.

Йосип Гладкий

У 1839 році на Правобережжі царська влада ліквідувала греко-католицьку церкву.

Найбільшими адміністративними одиницями поділу Російської імперії були губернії та генерал-губернаторства. Губернія була найбільшою частиною території, що мала місцевих управлінців. А основним завданням генерал-губернатора було контролювати губернаторів та слідкувати за цілісністю імперії. У першій половині ХІХ ст. українські землі було поділено на 9 губерній у складі 3 генерал-губернаторств:

до складу Малоросійського генерал-губернаторства, що відповідало історичним регіонам Лівобережжя та Слобожанщини, увійшли Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії;
до складу Київського генерал-губернаторства, що відповідало історичним регіонам Правобережжя, Поділля та Волині, увійшли, не повірите, Київська, Поділська та Волинська губернії;
до складу Новоросійського генерал-губернаторства, що нині складає південь України, увійшли Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії.

Становлення індустріального суспільства

Шотландець Джеймс Ватт, наприкінці ХVIII століття винайшов паровий двигун, чим спричинив початок промислового перевороту. Перехід від ручної праці до машинної, як маховичок у механізмі, запустив інші важливі процеси:

індустріалізацію – будівництво фабрик та заводів, а також стрімке зростання частки промисловості в економіці;
та урбанізацію – зростання кількості жителів міст.

Це спричинило широке майнове розчарування. Все більше можна було простежити виокремлення класів, замість старих станів. І все більшої ваги набирала буржуазія – клас бізнесменів і підприємців. На противагу ним, формувався клас пролетаріату – найманих робітників. Почав виокремлюватися і прошарок інтелектуалів.

Кріпацтво також ніхто не відміняв. Почалося розшарування селян на бідніших та багатших, зросла роль наймитства та торгівлі.

Довгий час в Європі панували ідеї Просвітництва про всемогутність людського розуму, за допомогою якого люди зможуть підкорити Природу та впорядкувати оточуючий світ. В мистецтві цього періоду панував стиль класицизму, визначними рисами якого були раціоналізм та наслідування античних зразків.

На противагу Просвітництву та класицизму виникає романтизм — ідейний та художній напрям, утверджував культ почуттів, любові і природи, ідеалізував минуле. В інтелектуалів виникає інтерес до фольклору (тобто усної народної творчості), мови, якою розмовляв простолюд, а також до замилування історією, як прийнято говорити — романтизації історії.

Виникають ідеї про:

- невід'ємні права людини, дані від народження;
- про те, що джерело влади — народ, тобто всі люди, а не лише правитель та вищі кола суспільства;
- ідея існування нації — спільноти людей, що об'єднані спільними культурними ознаками, спільністю походження, території, історії та мислять себе як частина цієї нації.

Націоналізм, як сукупність поглядів про націю як вищу форму об'єднання суспільства та основи державотворення, прагнув створити національні держави.

Українське національне відродження

Однак, з ідеєю нації було не все так просто. Це, звичайно, прекрасно, що частина інтелектуалів зрозуміла, що існують нації і вони потребують самовираження. Інша справа, що виникло питання: а чому склалося так, що народ не знає про свою належність до нації? Особливо актуальним це було для народів, що втратили свої держави у попередньому столітті, наприклад, для поляків та українців.

Виникає ідея, що нації в певний несприятливий відрізок своєї історії можуть занепадати, або ж «засинати». Завданням же розумної частини суспільства стало «пробудити» національну свідомість у представників народу, що призабув свою національну приналежність та славне минуле. Розпочався довготривалий процес, який ми називаємо «національним відродженням».

Традиційно, виділяють кілька етапів українського національного відродження:

фольклорно-етнографічний (кінець ХVIII ст. – 40-і рр. ХІХ ст.) – це якраз період збирання та вивчення зразків народної культури, мови, історії, початок усвідомлення окремішності українців серед еліти;
культурницько-просвітницький (40-і рр. – кінець ХІХ ст.) - коли еліта пробувала донести ідеї до ширших кіл населення, боролася за розширення вжитку української мови, формування української національної літератури, науки і культури;
політичний (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.) – у цей час почали формувати конкретні політичні вимоги щодо забезпечення прав українців, культурної автономії та незалежності держави, становлення українських політичних партій та організацій.

Іван Котляревський

Ідея окремішності українців в кінці ХVIII – на початку ХІХ століття виникла у середовищі нащадків козацької старшини. Традиційно початком українського національного відродження прийнято вважати видання у 1798 році «Енеїди» Івана Котляревського. Енеїда стала першим твором нової української літератури, а Котляревський - її засновником.

Представники української інтелігенції гуртувалися навколо Харківського університету, що виник у 1805 році завдяки старанням вченого Василя Каразіна. Вони почали цікавитися народною мовою та культурою. У дусі романтизму вони почали збирати фольклор і видавати його збірки. Видали перші праці з граматики української мови та історії. Водночас, навколо університету гуртувалися не тільки гуманітарії. Окремо слід виділити українського математика Михайла Остроградського, який відкрив метод інтегрування раціональних функцій.

Суттєво доповнив своїх харківських колег ректор заснованого в 1834 році Київського університету — Михайло Максимович. Він зібрав і видав цілі три збірки народних пісень.

У все тому ж Харкові формується банда українських романтиків, які роблять нечуване: починають видавати власні твори українською мовою. Першопрохідцями у цій справі стали Петро Гулак-Артемовський та Григорій Квітка-Основ'яненко. Останній на спір написав перший серйозний твір українською мовою - добре відому вам "Марусю".

У 1840 році у Петербурзі виходить епохальна збірка «Кобзар» Тараса Шевченка.

Тарас Шевченко

Катерина, Тарас Шевченко

У 20-х рр. ХІХ ст. почала поширюватися так звана "Історія Русів" - твір такою ж мірою політичний, як і історичний. Автор волів лишитися невідомим (хоч приписують його Георгію Кониському) і недарма. У творі обґрунтовано, що Україна - не Росія, а от Русь - це Україна.

З кінця 1845 до лютого 1847 року в Києві діяло підпільне братство Кирила та Мефодія. Очільниками товариства виявили вчителя Василя Білозерського, чиновника Миколу Гулака та професора Миколу Костомарова. Учасниками товариства вважали ще приблизно 100 людей. Серед них і Тараса Шевченка, хоча його безпосередню причетність так і не довели. Про братство доповіли в жандармерію і за цю справу взявся сам цар Микола І. Членів братства ув'язнили.

Ідеї братства справді налякали імперський уряд, адже його дії були жорсткими і рішучими, але й водночас з боязню зайвого розголосу. Основний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства - «Закон Божий», або «Книга буття українського народу». Його автором був Микола Костомаров, який також склав «Статут слов'янського братства св. Кирила та Мефодія».

Кирило-мефодіївці прагнули утворити об'єднану державу слов'янських народів. Ключову роль у цьому процесі відводили, звичайно ж, українцям та. У слов'янській християнській державі не було місця кріпацтву та абсолютній владі однієї людини. Усіх членів суспільства визнавали рівними, наділеними правами та свободами. Вони всі мали формувати демократичний устрій.

Імператор видихнув з полегшенням лише, коли дізнався, що ідеї товариства поки що писали в шухляду - ніяких революцій і підривної діяльності члени братства не планували. Однак, Кирило-Мефодіївське братство стало першою організацією, що сформулювала політичні вимоги українського національного відродження.

Наприкінці XVIII століття в Україні почали виникати таємні масонські ложі. Масони вважали, що устрій Російської імперії можна змінити на більш демократичний. Зокрема, цим займалися члени полтавської ложі «Любов до істини», серед яких були український поміщик Василь Лукашевич та Іван Котляревський.

Унаслідок, діяльність деяких лож переросла у підпільні організації російських опозиціонерів, відомі як декабристський рух. Декабристами ставали багато російських офіцерів, що нахапалися революційних ідей після переможної війни з Наполеоном. Україна стала другим найбільшим осередком декабристського руху після Петербурга. Якщо в північній столиці імперії діяло «Північне товариство», то в місті Тульчин у 1821 році виникло «Південне товариство» декабристів. А згодом у Новограді-Волинському — ще й «Товариство об'єднаних слов'ян».

У грудні 1825 року декабристи зважилися на повстання, за що й отримали свою назву (російською грудень - декабрь). Заколот декабристів у Петербурзі придушили одразу. Натомість повстання Чернігівського полку, яке очолив Сергій Муравйов-Апостол, нащадок гетьмана Апостола, тривало з грудня 1825 року по січень 1826.

У 1830-1831 роках тривало польське Листопадове повстання. Після поділів Польщі значна частина польських шляхтичів не могла змиритися з таким становищем. Вони спробували відродити Річ Посполиту. Повстання у 1831 році поширилося і на Правобережну Україну, де проживало багато поляків. Повсталі намагалися заручитися допомогою українського селянства, але це їм не вдалося.

Селяни справді мали причини бути незадоволеними своїм становищем, насамперед кріпацтвом. Проте воліли розбиратися з цим самі. Селянські повстання та бунти — відмова виконувати панщину, ставали регулярними. Найбільшого розголосу набуло повстання військових поселенців (селян, що одночасно несли службу і відбували панщину) в Чугуєві, а також діяльність селянських загонів «українського Робіна Гуда» Устима Кармелюка на Поділлі.

Устим Кармелюк

⇦ Попередня лекція

Наступна лекція ⇨